Життя сучасної людини динамічне й мобільне. У ньому з'являється все більше можливостей для взаємодії представників різних культур і народів, ніж будь-коли раніше в історії. Як привчати до цього школярів, дізнавалися журналісти проєкту «Навчаємось разом: дружня школа».
Готовність жити в міжкультурному соціумі, цінувати різні погляди, адаптувати свою поведінку для взаємодії з представниками різних культур – одна з глобальних компетенцій сучасних школярів, над розвитком якої працює світова спільнота. У новому українському Державному стандарті початкової освіти також передбачено формування навичок міжкультурного спілкування учнів. Окрім вивчення іноземних мов із першого класу, дітей мають навчати ставитися з повагою до відмінностей культур і традицій, до різних думок.
За результатами цьогорічного дослідження «Всеукраїнський омнібус», 60,3 % українців позитивно ставляться до представників інших країн, вважаючи, що вони збагачують наше культурне життя. Нині на території України проживають представники близько сотні різних етноспільнот, що становить 22 % населення держави.
Про методику виховання толерантності, важливість етнокультурної соціалізації дітей та узгодження традицій і законів говорили з журналісткою, етнологинею, методисткою Національного музею історії України Ярославою Музиченко та юристкою-міжнародницею, експерткою з прав людини, прав біженців та мігрантів Мариною Чугуєвською.

Нині педагогів навчають роботи з учнями без урахування їхньої приналежності до певного етносу чи культури, але увага до цих аспектів покращила б освітній процес. Наприклад, розповідаючи про традиції Великодня, учитель може почути від учня з родини римо-католиків: «А ми вже відсвяткували!» Також маємо дві дати святкування Різдва та Хануки – юдейського «свята восьми свічок». Без пояснень таке розмаїття традицій не просто зрозуміти.
«Варто було б увести до курсу освіти педагогів дисципліну "Історія та культура етнокультурних спільнот України", щоб уникнути курйозів, – говорить Ярослава Музиченко. – Толерантність має єдиний корінь. Не буває толерантності до інших народів та культур без загальної толерантності до тих, хто вирізняється із загалу. Батькам й учителям варто транслювати дитині принципи її, зокрема принцип поваги до зовнішності, поглядів, культури та релігії іншого. Також важливо, щоб у медіа не було тиражування негативних етнічних стереотипів і мови ворожнечі, а створювався загальний позитивний фон».
Якщо ми хочемо навчити дітей міжкультурного спілкування – потрібно розробляти стратегічні програми, які охоплюватимуть дитсадок, школу, залучати позашкілля, дитячі табори, проводити інформаційну кампанію і вкладати в це великі кошти. Усе працює тільки комплексно, переконана експертка.

Дієвою практикою знайомства дітей з етнокультурним розмаїттям є так звані дні культур.
«Працюючи в міжетнічному таборі "Джерела толерантності", я помітила, що українські діти, яких у таборі понад 60 %, знають про свою культуру значно менше, порівнюючи з дітьми вірменських, грецьких, румунських, угорських, болгарських етнокультурних спільнот, – зазначає етнологиня Ярослава Музиченко. – Побачивши, як маленькі вірмени чи греки шанують свою культуру, із гордістю одягають костюми, презентують страви, українські діти дивуються, але починають більше цінувати своє».
Для дитини важливо пізнавати життя з різних ракурсів. За можливості – мандрувати Україною та світом. Також було б чудово, якби діти, знайомлячись з іншими культурами в школі, вивчали не лише факти й дати, а також занурювалися в них. Учні молодших класів, котрі не бували за кордоном, можуть пізнати світ іноземців, яких вони ніколи не бачили, перевтілившись у ці образи.
«У школі, де я навчалася, проводили щорічне Свято народів. Кожен клас представляв певний народ. Ми дізнавалися про культуру Литви, Латвії, Грузії та ін., шили костюми, вчили пісні, танці, готували виступи. Так з'являється досвід пізнання іншого народу крізь власні переживання. Це дуже розвиває дітей, підносить їх над буденністю й підвищує загальний рівень культури. Така форма роботи доцільна й для вивчення етнічних груп різних регіонів України: гуцулів, лемків, бойків, подолян, слобожан», – радить експертка.

Експертка припускає, що комусь такі норми можуть здатися виявом нетолерантності, але є закон, і його не обговорюють.
«Приміром, у деяких народів побутує "традиція" не віддавати дітей до школи або обмежувати їхню освіту початковими класами. Бойкот освіти чи примусові шлюби неповнолітніх – пряме порушення закону, це може каратися штрафом, ув'язненням або позбавленням батьківських прав. Це не питання толерантності чи утиску традицій. У Європі нині багато біженців, які покинули свої країни задля уникнення раннього шлюбу або гендерно зумовленого фізичного насильства на кшталт традиційного для певних народів обрізання. Це є вагомою причиною для надання їм притулку задля захисту життя та здоров'я. Із деструктивними традиціями ведеться активна боротьба, людям пояснюють, чому такі традиції неприпустимі в сучасному світі, а права важливіші, ніж прадавні, але оманливі уявлення про роль жінок чи виховання дітей», – розповідає Марина Чугуєвська.
Успішне життя в глобалізованому світі потребує навичок мирного міжкультурного спілкування, здатності до конструктивного діалогу та безумовного дотримання прав людини. Завдання Нової української школи – максимально сприяти розвитку цих якостей у школярів, але ефективність залежить від готовності кожного з нас відкриватися новому.
Наталка Шаманова, журналістка проєкту «Навчаємось разом: дружня школа».
Цей матеріал було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Міністерства закордонних справ Фінляндії. Зміст публікації є виключно відповідальністю автора і необов'язково відображає погляди Європейського Союзу, Міністерства закордонних справ Фінляндії.